Заплющ очі і дивись
Широкими кроками виміряна дорога Стюарта до станції метро — двадцять дев’ять хвилин. О шостій тридцять дві прибуде його поїзд і понесе його мостами та тунелями до самих нутрощів Великого Міста. Вже на наступній зупинці зайде літня жінка з фіолетовим візочком, після неї — крихітна азіатка в навушниках, завжди одягнена не по погоді. Ще за дві зупинки — широкоплечий чоловік з довгими дредами, він проспить всю дорогу. Так само всі ці люди знають і Стюарта — білого, високого, в костюмі та з наплічником — і кожного ранку забувають про його існування.
Від метро до офісу — вісім хвилин. Півтори хвилини, щоб злетіти ліфтом на поверх його компанії. Охоронець, приязний чорношкірий чоловік на ім’я Лайон, перевіряє документи і перепустку.
— Спізнюєшся, хлопче?
— Та, трейн застряг посеред дороги.
— Буває. Гарного дня тобі.
— Дякую, Лайоне, — мовив Стюарт, на ходу пхаючи документи назад,— тобі теж.
Було в голосі Лайона щось таке солідне, таке розмірене і стабільне, що Стюарт відчув, як паніка поволі відступає. В грудях йому несамовито гепало ще з метро. Запізнюватись він ненавидів, навіть на п’ять хвилин.
Легенька вібрація телефону знову кинула його в холодний піт. Бос. Точно він. Питає, де Стюарт в біса подівся. Екран засвітився із затримкою, показав спочатку заставку — довгі стебла зеленої трави — а вже потім вхідний виклик. Стюарт не впізнав цього номера, тож здивування витіснило полегшення.
Приглушений голос на тому кінці. Так могла б говорити сонна дитина, якби не чіткість кожного вимовленого звуку. Стюарт знав цей голос. Ледь чутний акцент, колись був сильніший. Ще не так давно вони з цим голосом вчили мову одне одного, бажали одне одному надобраніч і записували вітання на спільному автовідповідачі. Сварились до хрипоти, мирились тримаючись за мізинці. Коли цей голос називав його на ім’я, по спині розбігались тисячі лоскотливих ніжних мурах. А потім голос зник з його життя. Так часто буває, коли ви обоє максималісти і живете у Великому Місті.
— Вибач, що турбую. — сказала Ана. — Будь ласка. Допоможи мені. Будь ласка.
Їй снилося, що вона стала травою. Високі ніжні стебла її трав’яних посестр звивалися навколо неї, піддатливі під натиском вітру. Заворушилась бджола, загуділа рівно, лунко, і все тіло пройнялось тією сонною вібрацією. Автобус зупинився, наостанок легенько хитнувшись, і виштовхав геть з приємного трав’яного сну.
Нічна зміна в дата-центрі нічим не відрізняється від денної. Легеньке клацання пошарпаного турнікета, зелений вогник мигнув двічі і погас — і от її пальці вже автоматично набирають пароль до системи. Невеликий офіс поділений на крихітні відсіки, до яких час від часу заглядають супервайзери. Приходь і займай будь-яке вільне місце: хтось працює зміну, хтось довше, за додаткові гроші. На бляклому столі жодних особистих речей, їх треба здавати на вході. Паперів не можна, навіть обгортки від жуйки. Сіра клавіатура з двома стертими клавішами, два монітори, лого компанії світиться на кожному. Лунко і тихо, як в бібліотеці.
На моніторі зліва засвітилась цифра — 0. Таймер почав відраховувати 12 годин, і Ана похапцем відкрила відео на центральному екрані. До навушників не бралася. Їй вже було дозволено їх не вдягати, такий привілей мають всі, хто пропрацював більше півроку.
На відео били собаку. В навушниках почулось приглушене виття. Картинка рухалась за пошарпаною білою кросівкою, пес намагався викрутитись з-під ударів, але кросівка була спритніша за худе собаче тіло. Дозволити з обмеженнями. Відео зникло, і на моніторі зліва цифра змінилась на 1. Зміна розпочалася.
Правила треба знати до автоматизму. Що лишити, що заблокувати. Нюанси іноді такі незначні, а змінних так багато, що навіть натренованому оку важко визначитись. Рішення треба приймати швидко і точно: одна помилка може коштувати рейтингу, а рейтинг — це її робота завтра.
8. Зображення — понівечені тіла купою — дозволити. Погроза — дозволити, расистський жарт — заблокувати.
19. Відео — зламана рука, видно кістку, сидіння авто в крові — заблокувати.
26. Фото голої дитини — заблокувати. Відео — згвалтування — заблокувати. Фото картини, оголене тіло — дозволити.
За дві хвилини і чотирнадцять секунд до перерви Ана побачить прямий ефір. Багатоповерхівка на іншому кінці світу, там, де зараз день. Силует людини на даху на якусь секунду зависає в повітрі — і летить донизу. Треба додивитись до кінця, встановити інфопривід. Якщо це новина — дозволити, ні — заблокувати.
На перерву відведено 30 хвилин. Кімната для відпочинку наповнена хворобливим жовтим світлом і запахом дешевої кави. Згадати трав’яний сон з автобусу не вдається, перед очима хитаються вже не гнучкі стебла трави, а тіла, сплетені в тугий напівосвітлений жмут.
— Ти ок? — Від шуму в голові Ани відділяється голос колеги. Інстинктивно хочеться його заблокувати, але такої опції тут немає.
— Так. Ти?
— Дякую, нормально.
Іншої відповіді бути не може — їм заборонено говорити про свою роботу — але колега (Ден? Дон?), очевидно, просто хоче почути свій голос. Кожен реагує на цю роботу по-своєму: хтось мовчить, як Ана, хтось, як цей юнак, прагне спілкування, а хтось потребує фізичної розрядки, компанія не забороняє стосунки між колегами в неробочий час.
— Скільки в тебе сьогодні?
— 97 і 9.
— О, це дуже круто. В мене 96 і 3, маю поговорити з супервайзером після зміни.
Ось що турбує Дена (Дона?): його рейтинг точності наблизився до загрозливих 95 відсотків. Всі починають із стовідсотковим рейтингом, неточність-дві — і він вже з’їжджає до 97. Контент треба оцінювати блискавично і правильно, знати, коли він опублікований і яка політика щодо нього, а вона може змінюватись за хвилини. Помилок припускаються ті, хто думає про побачене. Ана ж думає правилами — і око шукає триґери на зображеннях. Сьогодні їй щастить, жодне з них не пробивається глибше набутої професійної сліпоти. Втішати ж Дона їй не доводиться: той застигає на секунду і швидко виходить геть. Більше вона його не побачить.
Дванадцять годин потому напівпорожній автобус гойдатиме її в напівзабутті, гладячи своїми металевими боками сонні вулиці Великого Міста. Геть з липких індустріальних кварталів передмістя. Над цим містом ніколи не буває темряви, а от за ним, під ним чорноти скільки хочеш. Заплющувати очі не можна, тільки ковзати росфокусованим поглядом по вивісках ще зачинених магазинів. Не спати, тільки не спати.
Світанкова квартира зустрічає Ану пустотою поверхонь. Жоден зайвий предмет не привертає до себе увагу. Голі стіни. Велике заправлене ліжко без подушки. Пустий, як на роботі, стіл. Важкі штори в будь-який момент готові залишити її в зручній і теплій темряві, варто тільки прийняти ліки. Ні на що не дивитись було так приємно, а втома так давалась взнаки, що Ана всілась просто на підлозі, не знімаючи з плечей свого рюкзака. В повітрі кружляли крихітні порошинки. Такі урочисті в ранковому світлі. А що якби той силует на даху був такий же невагомий? Він полетів би вліво, вправо, потім трохи донизу, потім догори… але точно не вертикально вниз, набираючи швидкість. Ана здригнулась.
З кишені з легким стуком випав мобільний. Екран засвітився, фото на заставці вп’ялось в очі. Довгі стебла живої трави. Стюарт колись зробив це фото і поставив на заставку їм обом. Колись, коли вони ще жили разом, коли вона ще не боялась спати, коли ще не було сказано жодних непродуманих дурниць, коли вона ще не працювала там, де працює. Колись, коли вона ще всього цього не бачила. Не так давно. Місяць? Рік? Ціле життя тому?
Висока трава лоскоче лікті, коліна. Голі тіла на дні величезної ями. Доторк рук, щік, ніг, живих, рідних. Понівечений рудий собака. Натовп людей, камені летять в скривавлене лице. Пляма від вина на килимі. Удари, надривний крик дитини, кров. Вибух сміху на вечірці. Тисячі зображень товчуться в її виснаженому мозку, не дають дихати — дивись, дивись, дивись на мене!
Що з цього належить їй?
Ім’я.
— Стюарте, це Ана. Вибач, що турбую. Будь ласка. Допоможи мені, будь ласка.
Вона триматиме слухавку обома руками, наче обличчя в поцілунку. Стюарт таки поговорить з босом того дня. Ден (точно, Ден) Кіфер залишиться працювати модератором ще на кілька місяців. В їх команді раптово утворилась ще одна вакансія, і звільняти Дена за неточності в оцінці контенту стало невигідно. Ден пройде додатковий навчальний курс, кілька сеансів психотерапії, але так і не згадає ім’я мовчазної білявої дівчини, яка працювала в його команді півроку. Зрештою, на цій роботі всіх і не згадаєш.
Нью-Йорк, лютий 2021.
У 2019 році у The Verge вийшла серія статей про специфіку роботи модераторів контенту. Мені найбільше запам’яталась “The Trauma Floor” про умови праці модераторів в Арізоні (якщо маєте ніжні нерви, не читайте, я серйозно.)
Рік потому я подивлюсь документальний фільм The Cleaners (за цим посиланням можна переглянути трейлер, він не дуже страшний, обіцяю). Якби не оголошений літературний конкурс, я б навряд чи взялась до писання на цю тему, але тільки цей текст звільнив мене від тих образів, з якими щодня стикаються модератори контенту. Це жахлива робота. Як ви думаєте, чи потрібна вона?
