Це пекло, але тобі сподобається
Чому фуршет — це не найбільша проблема в захисті кандидатських дисертацій в Україні
Історія незахисту кандидатської дисертації Олесі Яремчук чесно і тривожно показала всю принизливість системи вищої освіти в Україні. Аспіранти мають стрибати через всі можливі перешкоди, накривати столи для вченої ради і вкладати купюри між сторінками дисертації, тільки щоб довести багаторічні дослідження до логічного кінця. Більшість нинішніх чи колишніх студентів, які хоч раз стикалися з цією системою, здригається від флешбеків читаючи історію Олесі. В ній багато особистого і болючого, що природньо після восьми років інтенсивної наукової праці. Я ж, зі своїм відстороненим поглядом, хочу припідняти завісу над «а за кордоном все інакше» і дещо раціоналізувати ситуацію, яка склалася навколо невтішного досвіду авторки.
Дівчинко, хто ти?
Пам’ятаю, як ще до захисту бакалаврських дипломів з філології наша група дружно скидалася на «фуршет» для комісії. Список був виданий на кафедрі — копчена ковбаса, ікра, коньяк, кава, цукерки. Думка не накривати стіл, якщо і закрадалась в наші двадцятилітні голови, швидко поступилась обережності. З цією ж комісією нам випадало захищатись через рік, вже з дипломами спеціалістів та магістрів. Про їхню наукову вартість я не замислювалась. Хто не писав диплом за три дні, на каві, адреналіні та триповерхових дієприслівникових зворотах? Я так точно писала. Диплом — то ж формальність, останній бар’єр, який треба перестрибнути і побігти по життю далі.
Другу магістерку я захистила у львівському університеті, де про хабарі навіть не йшлося. Їх бути не могло. Зовсім. Думаю, вгадати, що це за навчальний заклад, нескладно. Саме там нам нарешті втовкмачили різницю між предметом і об’єктом, і обґрунтували, навіщо посилатись на всіх «Іванових, Пупкіних і Сидорових», які коли-небудь писали на тему наших дипломів. Пам’ятаю, як викладачка розповідала про логіку викладу, елегантні метафори, науковий стиль та інші прекрасні речі, каталогізовані в моїй голові під назвою «чому я не знала цього раніше». Захист магістерки, хоч і був стресовим (з моєї вини), фуршету, конвертної вдячності та інших грішностей не вимагав.
Не дивно, що при вступі на магістерську програму з літературознавства в США я мала дещо ідеалістичні уявлення про академічний світ. Гроші і наука в ньому якщо і поєднувалися, то тільки в контексті грантів або витрат на дослідження. В спілкуванні з колегами-кандидатами у PhD (Doctor of Philosophy, американський еквівалент кандидата наук) стало очевидно — за захист кандидатської в американському виші теж треба платити.
Оплата на вході і на виході
65 доларів — стільки коштує подати документи в аспірантуру університету штату Пенсильванія (Pennsylvania State University, Penn State). Не факт, що вас приймуть, але кошти за обробку заявки не повертаються. Колумбійський університет за ту ж послугу просить $115; Прінстон — $95, державний університет в штаті Юта скромніший — $55. Під словом «аспірантура» (graduate school) тут маються на увазі й магістерські, і кандидатські програми.
Коли аспіранти починають навчання, в їх наукових керівників з’являється додатковий рядок у резюме, в графі, що зветься Service. Служіння. Підтримка, безоплатна праця на благо академічної спільноти. Скільки аспірантів отримали ступінь магістра чи PhD, скільки разів науковець працював у науковій комісії, скільки разів був рецензентом — жодна із цих діяльностей не оплачується, але шанується як необхідна складова академічної кар’єри.
Сам собі керівник, редактор і комісія
Співпраця наукового керівника і аспіранта лежить більше в концептуальній, теоретичній площині. В Пенн Стейті мені пощастило мати наукового керівника (дякую йому тут принагідно), який вичитував кожне моє речення, допомагав розставляти артиклі і відловлював кальки з української. Але це виняток, ніж правило. Науковий керівник — не редактор. Нагадую, що його робота не передбачає винагороди, а значить, правити кожну кому і перевіряти, чи з однієї сторони надруковані сторінки, він не буде.
З журналістськими текстами працюють редактори, що не викликає подиву чи обурення (як правило). Одні фахівці пишуть тексти, інші їх вичитують, виловлюють словесних бліх, причесують і допомагають покращити текст без спотворення змісту. Ні в якому разі не кидаючись в Олесю Яремчук критикою, зазначу, що навіть в репортажі на УП.Життя є помилки. Авторська сліпота — річ досліджена, і редагувати себе не просто (сходіть на медіалаб, перевірте, чи ви добре вмієте редагувати власний текст). До речі, якщо знайшли помилку в цьому тексті, вкажіть мені на неї в коментарях, будь ласка. Хороший (і справедливий!) редактор перетворює посередні матеріали на читабельні, а якісні — на ще кращі.
Звідки ж тоді в науковій сфері оцей гордий індивідуалізм? Напишу, відредагую, вичитаю, список літератури причешу, захищусь і буду молодець? І це при тому, що наукові матеріали набагато об’ємніші. Неточності в дисертації, на які вказує Олеся Яремчук, могла би виправити співпраця з редактором, зберігши авторці нерви і час. Академічне письмо — процес складний сам по собі, а саморедактура — ще й болючий.
В академічній сфері США співпраця автора з редакторами, коректорами і носіями мови, якщо дисертація пишеться іноземною, абсолютно нормалізована. Втім, небагато академічних редакторів беруть за свою роботу менше ніж $30 на годину. Ретельна робота з редагування академічного рукопису передбачає від 2 до 5 сторінок на годину. Відповідно, вичитати 30-сторінкову наукову статтю може коштувати приблизно $450, а дисертації — на один нуль більше.
На цьому фоні сума, названа вченою секретаркою в історії Олесі Яремчук, видається джекпотом. «Редагування тексту зі списком літератури, виготовлення макета й PDF коштує 3500 гривень». (приблизно $126). Так, це непрозора схема. Так, співпрацювати з редактором — це додаткова витрата у бюджеті аспіранта. Але вона видається виправданою, якщо помилки і неточності в тексті гарантують всі кола пекла на завершальному етапі в підготовці дисертації.
«Знайдуть, до чого прискіпатися, якщо захочуть» — скажете ви. Звісно, в наскрізь корумпованій схемі української вищої освіти завжди є місце комусь, хто просто хоче бабла. Втім, описана ситуація більше нагадує гру для дуже впертих перфекціоністів: якщо хочеш захистити дисертацію по-максимуму чесно, опоненти мають дуже постаратися, щоб вигадати претензію до готової роботи. Один із способів виграти — прискіпливо редагувати текст. В статті ж бюрократичні маразми («Копія кольорова, а мені потрібна чорно-біла») ставляться в один ряд з авторськими помилками. І судячи з тексту, уважно прочитала дисертацію й дала аргументовану критику тільки одна людина з усього описаного бестіарію.
Схвалення кандидатської роботи до захисту — це праця багатьох людей. Аспіранта, наукового керівника, редактора, рецензентів, опонентів. «Раз праця, то вона має бути оплачена», скажуть ті, хто намагається раціоналізувати вимогу вкласти сто доларів між сторінками дисертації. В ставленні до цієї праці я вбачаю принципову різницю між українською та американською моделлю, між service (служінням) та роботою, за яку можна (і треба!) отримувати винагороду. Для аспіранта кандидатська — тисячі годин неоплаченої роботи, стабільний інтерес до теми дослідження, багаторічна дисципліна і самомотивація. Служіння, одним словом, науці. Для вченої ради — це бізнес. Ми ж не просимо таксиста довезти нас куди треба за дякую, просто щоб заохотити залишитись жити у місті? От і вчена рада не бачить потреби підтримувати молодих науковців, чи принаймні робити свою роботу без компенсації: «тобі треба звання кандидата наук, ти й плати». Звідси й конфлікт з багатьма сторонами — етичною, професійною, але й бізнесовою.
Стрибай в котел, ми там поприбирали
Одразу ризикну зазначити, що «чесний» захист кандидатської в університеті США — це ті ж самі кола бюрократичного пекла, щоправда, більш організованого. Процес універсальний для всіх спеціалізацій. У випадку з університетом Пенсильванії, інструкції, ціни та дедлайни легко знайти на сайті університету.
В Пенн Стейті є спеціальна афілійована з бібліотекою служба, яка перевіряє кандидатські й магістерські роботи на відповідність формату і повертає аспірантам з правками. Саме так, всі ті номери сторінок, список використаних джерел, правильні заголовки і підзаголовки. Усі виправлення та інструкції приходять на електронну пошту, зміни треба внести до наперед визначеного дедлайну. Науковий керівник читає роботу паралельно або завчасно.
Далі захист. Жодних фуршетів, танців і конвертів з подяками. За захист кандидатської аспіранту не доплачують. Якщо комісія запропонувала зміни до роботи, їх треба врахувати, ще раз все перевірити, і подати одну переплетену копію на кафедру, а іншу, в електронному вигляді — до університету. Кількість потрібних копій може відрізнятися.
Скільки це коштує?
Друк дисертації обійдеться в досить символічну суму: до 250 сторінок це буде коштувати $2.50. Якщо сторінок більше, до 325, то $3. А гарна обкладинка з логотипом Пенн Стейту вже дорожче — $34. Не хочете фірмове переплетення? Беріть стандартне, воно коштує $25. За додаткові $10 вам навіть зроблять кишеньки, щоб вкладати презентаційні матеріали для комісії. Відповідальність за друк і переплетення всіх копій лежить на аспіранті.
Щоб подати фінальну версію до університету, потрібно заплатити $95. В цю суму входить обробка й архівування дисертації. В залежності від університету, суми дисертаційних зборів коливаються від $50 до $150.
Хто платить, той і кандидат
Виходить, що американська система ставить час і гроші в одну площину. Кандидат у PhD готовий витратити ці ресурси, щоб отримати науковий ступінь. Той, в свою чергу, відкриває для здобувачів можливості викладати в університетах і продовжувати академічну кар’єру. Витрачені час, зусилля та гроші розглядаються як інвестиція у майбутнє, коли зарплата професора дозволить жити достатньо комфортним життям, викладати і займатися науковою працею.
Чому ж українські молоді науковці, очевидно травмовані бюрократією, вважають ці витрати знеціненням їх наукової роботи? Чому вони готові вкладати роки дослідження і тонни зусиль, але не гроші? Можливо тому, що вбачають в ступені кандидата наук не інвестицію, а черговий бар’єр, який треба перестрибнути і помчати далі. Розумію, сама так робила. А можливо тому, що в Україні ступінь кандидата наук гарантії на той же рівень комфортного життя, що і в США, не дає.
Лікарю, де проблема
Що пригнітило і насторожило мене в досвіді Олесі Яремчук, так це неодноразові посилання на хронічну академічну дідівщину. Отам знецінення квітне і буяє: «о, ти написала книжку, ти відома, то зараз сьорбнеш від мене, професора. Ти ніхто, ти дитина, а я доктор наук». Доброго дня, синдроме самозванця, травма та інші побічні ефекти навчання в аспірантурі.
Слогани академічної дідівщини (англійською — hazing) — «ми так завжди робили», а ще «так всі роблять, терпи». Безкінечні необгрунтовані вимоги, завищені очікування, ненормована кількість завдань — ці практики породжують в аспірантів неадекватну оцінку свого прогресу, вигорання, занижену самооцінку, синдром самозванця. Це явище в США не менш поширене, ніж в Україні, хоч і більш обговорюване: наприклад, портал InsideHigherEd має понад 750 матеріалів за тегами «академічна дідівщина» та «аспірантура».
Виходить, що старші науковці множать у молодих дослідниках свою колективну травму: «ми страждали, ми платили за фуршети, то й ви тепер страждайте і платіть». Долати системне хабарництво в університетах —завдання із зірочкою, а от розірвати замкнене коло академічної дідівщини можна достатньо просто.
Захистіться, пані Олесю Яремчук. Доведіть своє круте дослідження до логічного кінця. Щоб потім, коли матимете справу зі своїми студентами, заохотити їх до науки так само, як би ви хотіли, щоб підтримали вас сьогодні. Бо зміни починаються з тих, хто пройшов бюрократичне пекло, але лишився людиною.
